Російська жінка ридала в транспорті і проклинала Україну. Загинув син в Україні - жінка ридала і проклинала Україну.
Хтось зняв це відео і виклав.
Відео викликало безмежний подив. От як це? Це ж як треба накопичити тупості в мізках, щоб проклинати не свою країну, яка забрала в тебе сина і послала на окупацію чужої країни. Не тих, в Кремлі, хто вирішив почати цю війну. А Україну.
Потім пішло відео з опитуванням росіян, що вони думають про війну Росії в Україні. Там те ж саме. Звичайно, Україна у всьому винна, знищити, задавити, повернути в лоно, вбити всіх.
Ця всенародна тупість дивує глядачів безмежно.
Цей масовий порив до тупості.
От як це?
Я розкажу, як це...
... діло було у моїй молодості.
Я працювала у заводському КБ. Наш відділ був чи не найпрогресивнішим у КБ, та й на всьому заводі. Прийшла група щойновипущеного студентства, буйство юності вирувало над двоповерховим будиночком, де базувався наш відділ. Курилка вибухала жартами, на нічні зміни стояла черга, на вихідних збирались і спільно відпочивали, потім колись це назовуть тімбілдінгом, а тоді всим просто було хороше разом.
Буяла перебудова.
Масовано виходили в журналах книги, ті, що донедавна лежали в столах, у найзабороненіших шухлядах. На суспільство валились Плахи і Білі шати, Діти Арбату та всі можливі редакції Майстра і Маргарити. Випуски книг ходили по руках, на них стояла черга.
- Так он він який був, Радянський Союз... - гидливо кривились вчорашні комсомольці.
У відділі навіть працював свій бандерівець і відтепер майже відкрито він розповідав що знав. Уважно слухали. Переходили до танків у Празі, ахали, потім робили вигляд, що давно про все знали. Знали, тримали в таємниці, обурювались на кухнях.
Ще не було проголошено Незалежності України, але підгрунтя під схвальну зустріч самої ідеї готувалось і розквітало пишним цвітом в допитливих мізках тодішньої найпрогресивнішої молоді, ідеї незалежності від імперії виносились на прапор, та і саму імперію з її злочинними планами проклинав народ...
... аж тут хтось заговорив про Афганістан.
Здавалося б, все зрозуміло. СРСР був там окупантом, я це й сказала. Нащо я це зробила?
Вибухнуло одразу після моїй слів.
- Вони вбивали наших мальчіків!
- Вони там звірі, навіть кожна дитина й жінка!
- А ти знаєш, як катували там наших полонених?
- Та будь вони прокляті, там скільки наших мальчіків загинуло!
- Їх треба було вбивати, всіх!
стояв крик на весь найпрогресивніший відділ нашого прогресивного КБ. Злетіли Білі шати і десь забулись Діти Арбату, танки в Празі відійшли на задній план і починали здаватись не такими вже злочинними. Милі знайомі обличчя прогресивної молоді скаженіли, перекривлені гримасами люті, мої чудові колеги оточували мій стіл, той самий, який ще недавно вони оточували, записуючись в чергу на "Один день Івана Денисовича". Це виглядало таким схожим на масовий психоз, що і було психозом. І навіть наш кишеньковий бандерівець кричав і волав про вбити всіх афганців.
- Але ж це ми прийшли на їхню землю. - казала я.
- Але ж вони просто захищались від окупантів. - доводила я.
- Але ж це наші мальчіки розстрілювали їхні селища і катували полонених.
Марно.
Слиною бризкали сучасні ліберальні люди, здіймали кулаки:
- Вбити їх всіх! - лунало над таким досі мирним і дружнім колективом.
Найпрогресивнішим колективом одного окремо взятого конструкторського бюро часів епохи перебудови...
От і все.
Після того я і зрозуміла, що мало читати хороші книги.
Мало переглядати епоху людожерства і ставити їй нові оцінки, так красиво винесені на обкладинки журналів епохи перебудови. Мало виносити на прапор гасла відходу від імперських традицій.
Нічого з цього не працює, аж доки не вичавиш людожера з самого себе. Людожера, вбитого тобі в душу цвяхами піонерства, закріпленого шурупами комсомолії, залитого клеєм байдужості до того, що відбувається в твоїй країні - начхати, все фігня, аби ти вижив сам і ще трохи назбирати, щоб купити отой ковьор і оту чеську стінку.
Ніщо не розчинить той клейстер, доки ти не врішиш сам вичавити з себе людожера. Я давно не бачилась з тими своїми колегами, я вірю, що виховання суспільства не пройшло для них марно і людожерство з душ нарешті було вичавлене.
Але я добре пам'ятаю ту давню спірку, коли попадали Білі шати з Дітей арбату, і виявилось, що це лише зовнішній лоск.
А душі...
Душі виховуються тільки часом і новими поколіннями.
... ридала вчора в російському тролейбусі тітка-людожерка, оплакувала смерть свого сина-людожера. Їхали пасажири-людожери, хтось змахував з щок людожерські сльози. Хтось знімав істерику людожерів.
Всі проклинали Україну.
Людожери завжди проклинають того, хто не дає себе зжерти.
Нехай собі ридає тітка-людожерка. Що нам до тих сліз? Ми захищаємо свою країну. І ми її захистимо. Я вірю, що ми викинемо людожерів за кордони нашої країни.
Але що буде потім?
А потім лишиться країна людожерів, утоплених у морі власних сліз. І свої сльози вони будуть довго пам'ятати. І будуть проклинати нашу країну.
І.
Готувати.
Новий.
Наступ.
Бо людожерство в душах нікуди не зникає. Бо виховування душ - питання не одного покоління. І доки хтось не візьметься за виховування тупої, дикої людожерської країни - загроза нового вибуху людожерства буде висіти над світом.
Автор Diana Makarova.(допис автора зніс ФБ зі штампом "ненависть")). Тож, хто бажає мати його на своїй сторінці-робіть копію. Всіх не забанять.
Прорвемось.
